САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ ЦЕРКОВ В УКРАЇНІ

Специфіка становлення державності України завжди і тепер визначається через національний конструкт, який має відігравати консолідуючу роль. При цьому важлива місія належить релігійним організаціям, Церквам, що є одними із впливових соціальних інституцій держави з високим рівнем довіри населення до них.

Визначеність традиційних для України церков у національному питанні уможливлює казати про вирішення ними проблеми ідентифікації. В даному випадку ідентифікацію слід сприймати як один із найважливіших механізмів соціалізації, що виявляється у прийнятті суб’єктом певної соціальної ролі при входженні у взаємодію з соціумом. Ця роль сприяє розумінню та інтерпретації інших суб’єктів соціального цілого шляхом ототожнення себе з ними. Важливим показником ідентифікації є встановлення діалогічних взаємозв’язків при суб’єкт-об’єктних відносинах (приміром, Церква – держава, Церква – соціум, Церква – інші Церкви), що задається єдиним смисловим полем їх взаємовідносин, забезпечує взаєморозуміння і викликає відповідну поведінку. Як механізм взаєморозуміння, ідентифікація – це спосіб розуміння іншого внаслідок уподібнення останнього властивостям самого суб’єкта.

У свою чергу, встановлення смислового поля співіснування Церкви з іншими суб’єктами соціального цілого, надаватиме змогу казати про збереження і підтримку нею власної цілісності, тотожності, а також дозволяє вести мову про нерозірваність її історії та життєдіяльності.

Гострота проблеми самоідентифікації релігійних організацій пояснюється не стільки “винятковістю” або “відсталістю” України, скільки кардинальністю змін, що відбулися у суспільстві і вимагають адекватної реакції від конфесій, десятиліттями відсунутих на маргінес суспільного життя або насильно вирваних з нього. Труднощі з самоідентифікацією Церков в Україні детермінуються суспільною невизначеністю, для якої характерні такі риси, як тривала відсутність традиції самостійного державного існування, еклектичність державно-політичного та соціально-економічного устроїв, недовершеність процесів націєтворення, історично-культурні і регіональні відмінності, слабкий розвиток громадянських інститутів, правова незахищеність, духовне спустошення, деморалізація та інші реалії.

Проблема самоідентифікації конфесій в Україні має три взаємопов’язаних і взаємозумовлених виміри – державний, національний та еклезіальний. Розглянемо її на прикладі православних церков, УГКЦ та РКЦ.

Важким виявився процес самоідентифікації у православному середовищі. Свідченням цього постає інституційний розкол православ’я на кілька юрисдикцій. Так, утворення УАПЦ стало наслідком внутрішньої кризи РПЦ. Тут спостерігаємо прагнення узгодити свою церковну ідентичність з українською національною самосвідомістю. Спочатку ідеологія УАПЦ мала популістський характер, що зумовлювалося стихійним піднесенням національного руху, та виразну “анти”-спрямованість: анти-католицьку, анти-польську, анти-радянську, анти-російську. У теперішній діяльності УАПЦ дедалі більше відчуваються тенденції до глибшого осмислення й утвердження національно-історичних та еклезіально-канонічних підстав автокефалії.

Проголошення Київського патріархату також було наслідком кризи пострадянського православ’я. Домінантою утворення і подальшого розвитку УПЦ КП стала тісна взаємодія з державною владою, до чого спонукала ідея “служіння” державі національною Церквою в особі КП.

Впродовж століть вважала себе духовною опорою українського народу УПЦ Московського патріархату. Особливістю цієї Церкви дотепер виступає осуд інших Церков В Україні, які мають рівний з нею статус і, зокрема, так званих “сепаратистів” і “розкольників”. Таке неприйняття обгрунтовується необхідністю дотримання канонічного порядку, збереження “чистоти віри і єдності Церкви”. Нині збереження підпорядкування УПЦ Московському патріархатові ставить під питання її автономний статус в Україні. Адже за своєрідним “консерватизмом” ієрархії УПЦ та Московського патріархату в цілому проглядаються серйозні труднощі визнати як доконану реальність нові обставини національно-державного і релігійного життя в Україні.

Специфікою Римо-Католицької Церкви в Україні є те, що за минулих часів її приналежність до латинського обряду ідентифікувалася із польською або з угорською (Закарпаття) національністю. Депортації польського населення, репресії проти кліру, природна асиміляція не сприяли збільшенню кількості її вірних. За сучасних умов до римо-католиків належать українські громадяни, які здебільшого походять із змішаних родин і розмовляють українською або російською мовою. Водночас значна частина духовенства польського походження. Тому ієрархія РКЦ постає перед альтернативою “полонізації” чи “українізації”. Другий шлях існує радше на рівні інтуїтивного шукання, не маючи теоретичного осмислення або виразної артикуляції. Важливим моментом для РКЦ, який не можна не враховувати, постає її колишня належність до пануючої у державі Церкви. Натомість маємо ситуацію, коли РКЦ слід пристосовуватися до статусу релігійної меншини.

У зовнішньому сприйнятті і у внутрішній самоідентифікації Української Греко-Католицької Церкви найбільш проблематичним є її еклезіальний характер. Ще у недалекому минулому УГКЦ у СРСР була офіційно “неіснуючою”. Дотепер її існування оцінюють на кшталт “помилки історії”, “невдалого експерименту” або перешкоди для “торжества світового екуменізму”.[1] Концепція унії, як модель поширення папської юрисдикції на Схід, нині однозначно засуджується католиками, православними і самими греко-католиками на офіційному рівні. Водночас на рівні догматики УГКЦ зберігає засадничі риси своєї ідентичності, етос східного християнства та юрисдикційну єдність із Римським престолом.

Для духовенства та вірних УГКЦ не було і немає труднощів з національно-державною ідентифікацією, що виборювалося у складних умовах її історії. Так, впродовж останніх двох століть зв’язок греко-католицького духовенства з українським національним рухом відобразився на неоднозначних взаєминах з римо-католиками і став підставою для репресій з боку радянської влади. В кінці минулого століття рух греко-католиків за легалізацію був складовою частиною протистояння тоталітарному режимові та процесів демократизації і національного відродження. Одночасно високий моральний авторитет УГКЦ як найбільшої в світі репресованої Церкви і найбільшої структури опору режиму, яка вистояла у підпіллі і сприяла його занепаду, мав наслідком залучення до активного церковного життя багатьох людей. Проте за сучасних умов “комплекс борця” за національно-політичну ідею у поєднанні з недостатньою богословською та екуменічною формацією підриває величезний кредит довіри до Церкви, відволікає її від духовної місії. Проявом цього виступають не лише непорозуміння з православними та римо-католиками. Складними є взаємини греко-католиків Галичини з єпархіями, що походять з Ужгородської унії 1646 року, які історично не належали до Галицької митрополії і тепер не підлягають юрисдикції глави УГКЦ.

Всередині УГКЦ існують суттєві розходження щодо міри співвідношення між східною традицією і католицькою приналежністю, між вселенськістю і помісністю, між національно-політичною заангажованістю і суспільно-духовним служінням, а також щодо перспектив християнського примирення та екуменічного діалогу в Україні і світі. Відображенням цих розходжень є не лише давня літургійно-обрядова полеміка та поділ кліру та пастви на тих, що із “сходу” або “заходу” тощо, а й дискусія щодо нової назви Церкви: Київська Католицька Церква, Українська Православно-Католицька Церква, Українська Католицька Церква чи збереження існуючої назви.

Труднощі православних, римо- та греко- католиків із власною ідентифікацією є джерелом напруження і конфліктів у міжконфесійних та міжцерковних стосунках. Відсутність позитивної відповіді на питання: “Хто ми?” підштовхує до спроб утвердити власну ідентичність через відокремлення себе від інших за формулою: “Ми – не вони”, яка часто звучить ще категоричніше: “Тільки ми, а не вони”. Побіжний аналіз перебігу і суті існуючих у релігійному житті України труднощів дозволяє констатувати, що на сучасному етапі більш “конфліктогенними” є суперечки всередині окремих конфесій, а не між ними.

У православному середовищі – це конфлікт між “канонічною” УПЦ і Церквами з неврегульованим канонічним статусом. Цей конфлікт фактично є протистоянням між “українською”, з акцентами на національний чи державний вимір, і “неукраїнською” ідентичностями. Остання необов’язково означає “антиукраїнську”. В еклезіальній площині маємо конфлікт “батьків і дітей”, коли предметом суперечки є з’ясування того, чи УПЦ Московського патріархату може вважатися Церквою-матір’ю щодо УПЦ КП, або навпаки, і в якому статусі перебувають всі православні Церкви в Україні щодо Константинопольського патріархату? Важливою рисою міжправославного конфлікту постає його тотальний характер. Його учасники не можуть змиритися із самим фактом існування паралельних структур, іменуючи їх чи то “іноземною агентурою”, чи “безблагодатним розколом” та ставлячи за мету остаточну ліквідацію супротивників. Ще одна потенційно небезпечна риса протистояння православних Церков в Україні – його можливість перерости на загальнодержавний конфлікт, на відміну від непорозумінь із греко-католиками, які обмежуються майновими справами і локалізуються в західному регіоні. Конфліктогенність міжправославних суперечок в Україні підсилюється ще й прямою участю в них різних політичних сил та владних структур (як українських, так і закордонних), що активно продемонстрували президентські вибори 2004 року.

При цілеспрямованій ескалації цей конфлікт може набрати форми міжнаціонального – між українцями і “російськомовним населенням” України, та міждержавного – з Росією, для якої “захист співвітчизників у близькому зарубіжжі” є одним із пріоритетів зовнішньополітичної доктрини та інструментом відновлення своїх впливів на пострадянському просторі. Ескалація міжправославного конфлікту в Україні небезпечне прискоренням процесів відособлення у вселенському православ’ї. Причинами цього може бути визнання Константинополем української автокефалії, або встановлення взаємовідносин Помісними Автокефальними Церквами, незадоволеними претензіями Москви на домінуючу роль, з “неканонічними” юрисдикціями в Україні, або консолідація навколо Києва так званого “неканонічного Інтернаціоналу”.

Внутрішній конфлікт у католицькому середовищі не має такого гострого і драматичного прояву, а має скоріше характер “стратегічної конструкції” двох помісних Церков з різними обрядовими традиціями. Це протистояння має тривалу “традицію”, в тому числі, українсько-польські історичні прорахунки та взаємні звинувачення у “націоналізмі”. Ще однією болісною точкою у взаєминах між греко- і римо- католиками є зволікання Ватикану із визнанням патріаршого устрою, перешкоди у поширенні юрисдикційних структур УГКЦ на східні території України, обмеження щодо душпастирської праці одружених священиків у діаспорі тощо. Приводом для підозр і недовіри служить краще матеріальне та фінансове забезпечення римо-католицького кліру, а також обмеженість безпосередніх контактів та конкретної співпраці.

Певне напруження обумовлюється також своєрідною зміною історичних ролей обох Католицьких Церков, викликане змінами католицької еклезіології після Другого Ватиканського собору, демографічними процесами в Україні та її державною незалежністю. Греко-католики перебувають перед нелегким викликом: не використати свій статус “більш чисельної та традиційної Церкви” для “історичного реваншу”, а спрямувати його на подолання історичних непорозумінь і налагодження спільної праці.

Таким чином, лінія релігійних конфліктів в Україні знаходиться не стільки у конфесійній чи юрисдикційній площині, скільки у протистоянні між тими, хто наголошує на історичних, еклезіальних, культурних, національних та інших особливостях християнства в Україні і тими, хто оперує “універсалістськими” категоріями, орієнтуючись на позаукраїнські еклезіальні та національно-політичні авторитети.

[1] http://www.risu.org.ua/ukr/religion.and.society/Turiy/04/ 

Видрукувано: Ганна Кулагіна-Стадніченко. Самоідентифікація Церков в Україні // Ганна Кулагіна-Стадніченко. Релігія в її суспільній та особистісній функціональності. Монографія. - С. 95 - 101